Опитування

Який би Ви підтримали напрямок проекту впровадження ІТ та мобільних технологій для покращення життєдіяльності міської інфраструктури населення, в рамках концепції «Розумні міста"

Дивитись результати

Завантаження ... Завантаження ...

Архіви новин

Електронні петиції

Електронні петиції

Урядові сайти

Президент України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України

Надвірнянські ресурси

Надвірнянська районна рада Надвірнянська районна державна адміністрація Відділ освіти Надвірнянської РДА

Гарячі телефони

КП «Надвірнянський житловик»

черговий - 26275

КП "Надвірнаводоканал"

диспетчер (робочі дні 8.00-17.00) - 29067

оператор водозабору (цілодобово) - 28474, 0673448010

черговий (вихідні та святкові дні) - 79806

Безпечне місто

Оголошення

Актуальне відео

Надвірна – шлях до Карпат

Стерилізаційний пункт у дії

Капремонт системи водовідведення на Ломоносова, 5

Міський голова про зустріч з керівництвом ПАТ “Укрнафта”

Вирішення питання поводження з побутовими відходами

Переможці Бюджету участі 2018

Безпека в місті

Відеозвіт міського голови Зіновія Андрійовича та Надвірнянської міської ради за 2017 рік

 

 

 

Відеоархів

Децентралізація влади

Історія

Історія міста Надвірна

(в період з найдавніших часів до початку 18 століття)

Географічне положення. Історико-етнографічне районування. На правому березі річки Бистриці-Надвірнянської, що відноситься до басейну Дністра, в передгір’ї Карпат розкинулося міста Надвірна. Поверхня його слабохвиляста. Місто розчленовує на дві частини річка Ворона, притока Бистриці. На лівому березі Бистриці височіють дві гори – Городище (522 м) і Скала або Потоки (584 м). На відміну від усіх підвищень, які є поблизу Надвірної, ці гори стрімкі, з досить крутими під’йомами і спусками. Річки Бистриця і Ворона мілкі, лише в деяких місцях трапляються глибокі місця. Переважно низькі береги під час повеней затоплює вода. Помірно-континентальний клімат із яскраво вираженою зональністю, багаті на різноманітну здобич ліси й ріки здавна приваблюють до себе людей, а природно-екопомічні умови її ресурси сприятливі дня розвитку багатьох галузей промисловості, сільського господарства, а також для проживання, продуктивної праці та здоров’я людей. На північному сході від Надвірної розташовані села Назавизів, Перерісль, па південному сході — Верхній Майдан, Красна, па півдні — Сримба і Лоєва, на заході — селище Битків, на північному заході — село Молодьків, па півночі — Гвізд, на південному заході – Пнів, Пасічна. Історико-етнографічна територія міста займає межиріччя Дністра і Пругу. У джерелах XVII—XVIIIст. ця територія називається південно-східним кутом Галичини або Покуттям. Від початку XIXст. дослідники намагаються визначити, до якого етнографічного ареалу належить Надвірна. І.Вагилевич, С.Витвицький, Я.Головацький, В.Поль, В.Грабовецький, М.Домашевський зараховують місто і навколишні села до Гуцульщини. І.Вагилевич проводив гуцульсько-покутську межу на північному заході від гори Попаді на Стрийщині й притоки Дністра річки Лімниці через Солотвин, Надвірну, Делятин, Пістинь, Кути — на північному сході, а С.Витвицький розширив межі Гуцульщини на північному заході до річки Бистриці-Солотвинської, а на північному сході залишив ту ж межу, що й І.Вагилевич. Академік В.Грабовецький гуцульськими вважає такі міста і села: Богородчани, Надвірну, Делятин, Печепіжип, Яблунів, Уторопи, Пістинь, Косів, Кути, Снятин, Марківці, Пнів, Пасічну, Молодятин, Золотий Потік, Лючу, Ковалівку, Рожнів, Кобфси. Інша група вчених (Д.Бучко, С.Грабець, Я.Закревська, В. Шухевич) не вважає Надвірну гуцульською, а відносить її до Покуття. Я.Закревська, досліджуючи говірки Надвірнянського району, дійшла довисновку, що «найбільці територію Надвірнянщини займають гуцульскі говірки, поширені у її південній частині, що охоплює села Пасічну, Пнів’я, Десятин, однак не доходять до Надвірної. Найповніше визначення ареалу Гуцульської етнографічної групи, до якої Надвірна не ввійшла, подає завідувач відділу «Реабілітовані історією» Л.Вардзарук. В основу дослідження він поклав етнографічний, лінгвістичний, геофізичний, музичний та порівняльний критерії. Застосувавши цей принцип, науковець одержав такі результати: «Своєрідну роздільну лінію між Гуцульїциною і Покуттям становлять села Пістинь, Уторопи, Стопчатів, Яблунів, Люча. Мешканці цих сіл стараються відрізнитися від гуцулів і мовою, і одягом. Це явище характерне для ще однієї; перехідної групи, яка ніби продовжує цю розмежувальну шию між жителями сіл Нижнього, Середнього, Верхнього Березова, Бані-Березова та жителями сіл Текучі й Лючок. Близькими до березунів в етнографічному плані на цій роздільній лінії є села Чорні й Білі Ослави, Чорний Потік. Продовжують лінію село Заріччя і селище міського типу Делятин, а замикають її на північному заході Любіжня, Пасічна, Битків. Справжньою Гуцульщиною на Прикарпатті є всі населені пункти (43 села і селища) Верховинського району та ряд сіл Косівського району (Яворів, Снідавка, Шепіт, Брустори, Річки, Соколівка, Бабин, Малий і Великий Рожин, Розток. Чисельність і етнічний склад населення. Історія заселення Надвірної надзвичайно складна і своєрідна. Зміна суспільних відносин, перехід; міста у володіння від однієї до іншої держави істотно вплинули на особливості формування, відтворення і структуру населення та демографічні процеси. Визначити чисельність й етнічний склад населення у XVI—XVIIстоліттях дуже важко, позаяк переписи проводилися дуже рідко. Однак і ця праця зводилася нанівець великими втратами людей внаслідок спустошливих татарських набігів, війн і повстань, а також надзвичайно великою смертністю від епідемій та голоду. Двічі, 1589 р. та на початку XVIIст. (точна дата невідома), місто спалювали ординці. Сотні надвірнянців загинули від рук нападників, багатьох забрали в ясир. Ті, кому вдалось урятуватися, переселялись у спокійніші райони. Тому майже до кінця XVIIIст. статистичні відомості про число населення не відповідали реальній дійсності.

Роки Чисельність населення, душ Роки Чисельність.населення, душ
1669 990 1914 8 325
1781 2 233 1921 6 062
1823 3 651 1926 6 062
1843 4 900 1931 8716
1851 5 392 1937 10 488
1858 6 089 1939 11 300
1866 6 500 1943 6 693
1869 6 253 1945 7200
1875 6 800 1954 8 751
1882 6 253 1970 16300
1884 6 705 1992 23400
1890 7 525 1095 21800
1895 7 340 1997 22 058
1906 7 629 1998 21994

Початок перепису в Австрії було покладено 1754 р. після рескрипту, який 1753 р. видала Марія-Тереза. На території Галичини перші переписи населення австрійська влада провела відразу і після її окупації (1772 р.). Відтоді їх проводили майже систематично що три роки. З таблиці видно, що від 1669 року чисельність населення Надвірної до інтенсивно зростала. На цей процес впливали сприятливі природні умови, близькість торговельних шляхів, що зв’язували місто з західними країнами, віддаленість від державного кордону, В внаслідок цього сприятливе стратегічне положення, зацікавленість власників міста у його заселенні. Проте через ряд причин 1875 1982 рр. демографічний приріст припинився і навіть почався невеликий його спад. Спричинилися до цього голод, епідемії, антисанітарні умови життя і побуту, відсутність медичної допомоги. У цей період в місті спостерігалася також висока смертність жінок під час пологів та смертність новонароджених. Згубно па стан здоров’я, середню тривалість життя і загальний коефіцієнт смертності чоловічого населення впливало виробництво горілки і пива. Винокурню мав кожен маєток, у місті діяв пивзавод. Виробництво горілки і пива було найрозвиненішою і водночас найзгубнішою для здоров’я людей галуззю промисловості. Деякі надвірнянські сім’ї у пошуках кращих умов життя тікали в інші райони країни або за кордон: на Буковину, Закарпаття, Волинь, Поділля. Поляки виїздили на свою історичну батьківщину. Тільки число євреїв не зменшувалось і навіть зростало:

Національність Роки
  1882 1884
Українці 2 169 1762
Поляки 1 029 709
Євреї 2978 4 193

Дуже різко зменшилося число населення міста в часи Першої і Другої світових воєн та в перші повоєнні роки. І це цілком зрозуміло. Багато надвірнянців загинуло на фронтах, у концтаборах і тюрмах, емігрувало за кордон (1939-1940, 1944 рр.). Австрійці 1914—1918 рр. «ворогів монархії» засилали до концтабору в Талергофі, більшовики 1939 й 1944—1950 рр. — у Казахстан, Сибір, на розстріли у Буковинку та під Городище, німці — до Німеччини та у вже згадані Буковинку і Городище. Після Першої світової війни відновлення населення почалося аж 1921 р. Для цього потрібно було цілих три роки. Ще більшого лиха заподіяла Друга світова війна. За статистичними даними, в Надвірній 1939 р. проживало 11 тис. 300 душ. За чотирнадцять повоєнних років (1945—1959) чисельність населення не досягла навіть довоєнного рівня, а зупинилась на відмітці 8751 чоловік. Лише з 1970 р. населення міста починає зростати і до 1997 р. чисельність його збільшилася у півтора раза. До середини XVIIст. більшість населення Надвірної становили українці. Польський історик Е. Горнова відзначала, що в XVII ст. перевага українців «спостерігалася серед усього суспільства Галицької землі» У 1717 році в місті проживало 175 християнських родин, із них 165 були українськими. Окупувавши Галичину (1772), австрійська влада почала вживати заходів до поліпшення економічного розвитку краю. Дня його промислового піднесення, розвитку ремесел, мануфактур, фабрик 1778 р. переселяють до Східної Галичини висококваліфікованих німецьких спеціалістів. Та меч ж порівняно з іншими містами Станиславівщини, у Надвірній їх було досить мало, а під час Першої світової війни більшість повернулася на батьківщину. У 1921—1939 рр. вони становили лише 0,3% усього населення міста, тобто близько 200 осіб. Процес виселення німців із Надвірної довершилаДруга світова війна. Російськомовне населення з’явилося в місті після того, як його окупували радянські війська (1944). З Росії до Надвірної наїхало чимало військових «спеціалістів» «наводити лад» й очищувати місто від «буржуазно-націоналістичних елементів». За військовими потяглися їхні сім’ї. Дня навчання їхніх дітей у місті було відкрито російську школу. Нині національний склад мешканців Надвірної поволі вирівнюється. Основну його масу становлять етнічні українці. Доісторичне минуле Надвірнянщини. Територія Надвірнянщини, як і всієї Івано-Франківщини, з давніх-давен була вкрита водою Галицько-Басарабським морем, як його називали вчені. І тільки близько 50 млн. років тому внаслідок і тектонічного підвищення земної кори вода схлинула в басейн сучасного Чорного моря. Трохи згодом, 15 млн. років тому, внаслідок потепління почали танути південний і карпатський льодовики, води з яких течуть уздовж південно-західного боку Волинсько-Подільської височини до Чорного моря, утворивши заглибини, що згодом утворили русла Дністра і двох Бистриць.Новоутворена річка Чорна Бистриця стала важливим чинникому житті перших поселенців цієї території. То був найкращий на той час шлях, що зв’язував тутешні землі з широким світом і його культурними та цивілізаційними досягненнями. Природно-географічні умови-були своєрідною «приманкою» для людей найдавніших часів. Перші поселенці на теренах Надвірної з’явилися досить пізно — у IIтисячолітті до нашої ери. Про це свідчить археологічна розвідка, яку провели 1981 р. івано-франківські археологи Борис Василенко й Ігор Кочкін. За містом на східному пагорбі, зайня тому руїнами Пнівського замку, над кручею біля потічка Черлинця воші виявили поселення бронзового віку (II тисячоліття до н.є.), яке було дуже зруйноване під час будівництва оборонної споруди. Розміри поселення становлять 100×50 м, хоча раніше воно займало значно більшу територію. У верхніх шарах ґрунту археологи знайшли декілька кремнієвих відщепків та скребків. Очевидно, причиною такого пізнього заселення території міста була річка Бистриця, яка часто міняла своє русло. Для заселення плем’я вибрало важкодоступний, добре захищений пагорб, що височить над потічком Черлинцем. Незважаючи на незначну висоту, поселення займало вигідне для оборони місце і служило надійним притулком під час небезпеки. Біля підніжжя пагорба протікав потічок, а з протилежного боку несла свої води Чорна Бистриця, яка колись була набагато повноводніша і ширша, ніж тепер. Поряд з описаним поселенням, наприкінці XIXст. археологи на полі, що прилягає до пагорба, виявили курганний могильник. Тепер мої о майже не видно, позаяк він повністю розораний і заріс травою. За свідченням польських археологів М. Вітановського і Б. Януша, раніше тут було чимало невеличних курганів. Але їх ніхто не досліджував. Через відсутність джерел не можна точно визначити, які саме племена жили на цій території. Археологічні пам’ятки дозволяють стверджувати, що племена карпатського ареалу в епоху бронзи перебували на рівні розвитку інших індоєвропейських племен Східної й Центральної Європи. Територія Надвірної в часи Галицько-Волинського князівства. В доісторичний і літописний періоди Прикарпаття було густо заселене. Про це свідчать численні археологічні розкопки, що проводились у Перерослі, Ланчині, Лоєвій, Цуцилові, Делятині. Однак писемні джерела фіксують появу міст і сіл на цій території дуже пізно. Малоймовірно, що давні населені пункти з освоєними угіддями, відомі з археологічних досліджень, зникли і з’явилися знову аж у XV—XVI ст. Описуючи Галичину княжих часів, історики згадували про її «численне населення», «швидке зростання народонаселення» та велику його густоту. Чи існувало тоді поселення на місці сучасної Надвірної, невідомо. Археологи, ні історики, ні краєзнавці поки що не мають переконливих доказів, які свідчили б про існування в IX—XV ст. поселення на території сучасної Надвірної. Походження назви міста і перша письмова згадка про нього. Споконвіку люди не були байдужі до назв своїх поселень. Адже назви ці утворювалися переважно відразу після їх заснування і були тісно пов’язані з історією рідного краю. Вони донесли закодовану інформацію про час та причини заснування того чи іншого поселення. Коли виникла Надвірна, хто був її засновником, звідки походить назва міста? На ці питання історики й досі не мають єдиної відповіді. Найбільшого поширення набула версія, що виникнення Надвірної пов’язане з селом Пнів. Пнівським замком. Доктор історичних наук, академік В.Грабовецький так писав з цього приводу: «Наприкінці XV ст. Пнівським маєтком заволодів шляхетський рід Куропатвів. Для опори своєї влади вони збудували замок-фортецю. Разом з територією, що прилягала до нього, вій складав приватно-шляхетський двір, де проживала двірська служба і призамкові поселенці, підневільні ремісники, дрібні торговці, слуги. Зметою збільшення доходів магнати Куропатви відвели частину території під містечко, яке вперше в письмових актах датується від 1595 року. Воно отримало назву Надвірна, тобто поселення на дворі». Польський письменник Іполит Ступницький висунув іншу версію: «Назва Надвірна походить під особистої надвірної служби Потоцьких, яка в замку, напевне, Пнівськім, немала місця, зосталасьосаджена біля нього в присадибних будинках, з яких згодом містечко постало». Дещо іншого погляду дотримується вчитель історії Надвірнянської загальноосвітньої школи № 2 Петро Левицький, хоча погляд перегукується з попередньою гіпотезою. «Отже, смію стверджувати, пише історик, що в кінці XIV – початку XV ст., правдоподібно Потоцьким, був вибудуваний замок, від якого і почалася Надвірна. У XVI ст., коли зміцнюються родинні зв’язки Потоцьких і Куропатвів, Надвірна із замком переходить до Куропатвів». І далі так пояснює своє твердження: «…Надвірна походить не від Пнівського, а від Надвірнянського замку, який був збудований у чудовому парку в кінці XIV — на початку XV ст. кимось із шляхетського роду Потоцьких».Однак ця версія поки що не підтверджена жодними джерелами . Ростислав Гандзюк вважає, що Надвірна постала набагато раніше, ніж про неї згадується в документах. Не виключено, що спершу вона була звичайним селом, як і більшість міст і містечок, перші згадки про які належать до XVI— першої половини XVIIст. Історики О. Яблуновський та І.Шараневич, проаналізувавши численні архівні матеріали, довели, що у другій половині XVI ст. польські королі, виходячи з економічних причин, підняли багато сіл до рангу міст. Вказати точну дату заснування Надвірної не можна, допоки не будуть знайдені відповідні документи, виявити які досить важко, оскільки багато приватних і церковних сіл, як правило, не фіксувалися ні в люстраціях (перепис майна, населених пунктів, підданих, земель у королівських маєтках), ні в інших документах. Записувалися туди лишень королівські села і містечка, а Надвірна у XVIст. належала, як уже було сказано, родові Куропатвів, тобто була приватним містечком. Уперше згадується вона 1589 року в протестації, яку подав до суду Микола Куропатва. Зберігається цей документ у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника, і йдеться у ньому про напад татар на Галичину 11 серпня 1589 році, внаслідок якого було знищено документи, які засвідчували право власності автора протестації на села «Пнів, Битків, містечко Надвірна». Щодо походження назви міста, як ми вже згадували, найпоширеніша версія, що Надвірна своєю появою завдячує Пнівському замку, не відповідає історичній дійсності. Припустимо, що Куропатви все ж таки побудували спочатку Пнівський замок, поблизу якого виникло місто. Чому ж тоді воно називається Надвірна, а не інакше? З історії відомо, що багаті шляхтичі, заснувавши населений пункт, здебільшого називали його своїм родовим прізвищем, титулом чи іменем. Виникає запитання: чому ж Куропатви не захотіли увіковічити себе і свій рід? І ще одна невідповідність. Центр Надвірної розташований за 2 км від Пнівського замку. Навіщо було селити дворових слуг так далеко від панського палацу-твердині, на необжитій території, коли поряд з оборонною спорудою було село Пнів’я? Крім того, є ще чимало підстав вважати, що військова залога та прислуга Пнівського замку таки проживали у Пневі (історично — Пнів’ю), а не в Надвірній. На основі ретельних досліджень встановлено, що на території міста в другій половині XIVXVст. була фортифікаційна споруда, руїни якої дотепер збереглися у міському парку. Директор Івано-Франківської філії інституту «Укрзахідпроек реставрація» Зіновій Соколовський і архітектор Роман Михайлишин вважають, що це був форпост. Поблизу нього могли поселятися люди, які під час ворожих нападів знаходили притулок за його мурами. Можливо, саме вони і заснували поселення, яке значно пізніше назвали Надвірною. Звичайно, це тільки версія, не підтверджена документальними джерелами. Питання, хто був засновником міста, поки що теж залишається відкритим. Але Р.Гандзюк переконаний, що ні Куропатви, ні Потоцькі не мають до цього жодного відношення. Рід Потоцьких на Прикарпатті з’явився наприкінці XVIст., в той час, коші місто вже існувало. Польський історик А.Чоловський у книзі «З минулого Єзуполя та його околиць» вказував, що король Речі Посполитої Зигмунт III четвертого травня 1588 р. подарував Якобові Потоцькому с. Чешибіси (тепер с. Єзупіль Тисменицького району). С. Орґельбранд в Варшавському виданні 1878 року також згадує про Якоба Потоцького (нар. у другій третині XVI ст.), який перший із роду Потоцьких з’явився на Покутті. У 1611 р. король подарував йому с.Загайполе (тепер Коломийського району). Академік І. Крип’якевич відносить появу Потоцьких у Галичині до другої половини XVIст. Він зазначає, що велика колонізація українських земель розпочалася після Люблінського сейму (1596). Отже, Потоцькі не могли бути засновниками міста. А якби Надвірну заснували Куропатви, то вони обов’язково назвали б місто своїм родовим прізвищем чи іменем, як назвали згодом сусіднє з Надвірною і молодше від неї село, яке від 1609 до 1670 р. мало назву Куропатвів і згодом було перейменоване на Стримбу. Надвірна в другій половині XVIст. на початку XVIІІ ст. У другій половині XVIст.Надвірна дістала статус міста, в якому господарем і найвищою інстанцією для її мешканців був власник, а панським урядником — війт. Згідно з польським правом, місто користувалося широкою внутрішньою автономією. Міщани мали право обирати війта й органи місцевого самоврядування. Більшість населення Надвірної становили українці. Вони користувалися такими ж правами, що й поляки. Але різні форми міської самоуправи почали занепадати в міру того, як зростала влада польської шляхти. Міське самоврядування для неї було невигідне, оскільки воно стояло на сторожі давніх прав українців. Тому поступово права корінних жителів врізалися. Власник міста сам став призначати урядовців, війта, а на міщан покладати нові повинності. Надвірнянці змушені були відробляти панщину, платити данину та грошовий чинш. Ще з часів Галицько-Волинського князівства через Надвірну пролягав міжнародний торговельний шлях, на якому була створена митниця. Польські дослідники 3.Ґульдон і Л.Степковський вказували, що в місті митниця діяла ще 1738—1768 років. Мито платили за всі товари Його брали від воза, коней, окремо від товарів, від бочок. Адміністративних регулювань щодо розмірів мита не було. Усе залежало від власника міста. У XVI—XVIIIст. Надвірною володіли магнати Куропатви, яким ще у 70-х роках XIVст. Владислав Опольський (1372 1378) надав привілей на володіння значною частиною Покуття. їхній родовий герб являв собою щит на блакитному тлі з підковою, повернутою кінцями вгору, всередині якої містився хрест. Над щитом, на короні, розташованій над лицарським шоломом з опущеним заборолом, було зображено яструба з піднятими до польоту крилами і поверненим вправо відносно щита. Яструб тримав у лівій лапці дзвіночки. і пута, а у правій — таку ж саму підкову, як на щиті. Починаючи з XVI ст. герб Куропатвів використовувався і як герб Надвірної й часто зустрічався на грамотах й інших документах, що їх видавали власники міста. Можливо, першим власником Надвірної з роду Куропатвів був шляхтич Микола (помер 1589) Друга половина XVI— перша половина XVIIст. на ежить до найважчого періоду в житті населення Галичини. Понад 20 разів кримські й буджацькі татари спустошували наш край. Постійна загроза їхніх нападів змушувала магнатів і шляхту на важливих шляхах будувати замки, навколо яких виростали укріплені міста. Польський краєзнавець В.Лозинський стверджував, що «…замків малих було багато. Найбільше — у Галицькій землі. Зустрічаємо їх у місцевостях, в яких ніхто до теперішнього часу не допускав їхнього існування». На території Надвірної, як уже згадувалося, оборонна споруда була зведена XIV—XVст. Ще дотеп збереглися залишки вежі та сліди муру в міському парку. П.Сіреджук у Варшавському архіві виявив документ, де міститься згадка про Міський замок 1698 року. Нині важко сказати, як виглядала за тих часів надвірнянська цитадель. Знаємо лише, що зведена вона з великих нетесаних брил річкового каменю, вапняку та червоної цегли, яку в основному використовували для будови мурів і бійниць із внутрішнього боку. Збережена вежа дев’ятин)анна, вимурувана з каменю різної величині і і форми. Проміжки між каменями, які не стикувалися один з одним, замуровували цеглою. Товщина стін — 1,2 м. Вежа мала цілий ряд бійниць. Усередині стіни зміцнювали дерев’яними балками. Зовні, з північного заходу, у вежу прорубано вхід, сучасна висота якого — 2 м. На стінах зберігся давній танк, а зсередини — прямокутний виступ від одвірків. Товщина мурів на вході — 1,58 м. Під вежею розміщувався льох. Очевидно, тут було й декілька підземних ходів, один із яких проритий у південно-західній частині споруди. Надвірнянський замок був досить великий і своїми розмірами майже не поступався Пнівській твердині. Ширина його становила 35 м 75 см, довжина — 98 м, а то й більше. Пнівський замок був 43 м 60 см завширшки і 60 м завдовжки. Єдиною вадою Надвірнянської цитаделі було те, що споруджена вона на невеликому підвищенні, й природні умови та ландшафт не сприяли її обороноздатності. Деякі історики припускають, що саме тут була митниця. Одинадцятого серпня 1589 р. татарські орди несподівано напали на Прикарпаття. З землею зрівнювали міста і сет, що стояли у них на шляху, а тисячі галичан забрали у ясир. Доля Надвірної нам не відома, проте знаємо, що двір Куропатвів був дощенту зруйнований. Як бачимо, відомостей про зруйнування Надвірної у протестації немає. Проте у проміжку між 1589—1595 рр. місто в архівних документах не згадується. Мабуть, 1589 р. воно все ж таки було зруйноване. Про це свідчить і той факт, що більшість сплюндрованих населених пунктів так і не змогла піднятися до категорії міста або взагалі не була відбудована. Нищівні татарські наїзди, внаслідок яких ворог поголовно знищував і забирав у ясир мирне населення, відбили в людей бажання поселятися в цих місцях. Та все ж у документах за 1595 р. уже знаходимо село Надвірне, а 1596 р. — місто Надвірну. Польський історик Е. Горнова виявила серед архівних матеріалів дані про те, що 1596 р. місто після «татарського знищення» було заново відбудоване. Очевидно, татарського нападу та спустошення зазнала і Надвірнянська оборонна споруда. Е.Горнова вказувала, що в той час «рівночасно з відбудовою міст зміцнювано старі твердині й будовано нові замки». Микола Куропатва, дбаючи про власну безпеку, наприкінці XVI ст. між Пнів’єм і Надвірною почав споруджувати надійніше укріплення — Пнівський замок. Пнівський замок. Новозбудований замок став центромуправління містом й одночасно житлом магната й оборонним укріпленням, за мурами якого під «час негоди» знаходила притулок шляхта. Його звели там, де Карпатські хребти вклинюються в передгір’я, поблизу Страгори. Повз гору, а можливо, через її двоголову вершину пролягав давній торговельний шлях, який тягся вздовж русел рік на Закарпаття й до Угорщини. Замок у цьому місці надійно прикривав собою вхід у гори Розташований він на північ від села Пнева (за що б був названий Пнівським) на пагорбі, неподалік від якого протікала швидкоплинна гірська річкаБистриця. Природні умови були недуже сприятливі для оборони твердині. Зі сходу попри замок тягся глибокий яр, на дні якого потічок. Під час повені потічок цей розливався і наповнював рів водою, а спекотного літа висихав. Із заходу — кількаметровий спуск з узгір’я, із двох інших боків пролягала цілком відкрита рівнина. Однак завдяки добре виконаним фортифікаційним роботам Пнівська цитадель у той час вважалася наймогутніїїюю і найнедоступнішою оборонною спорудою на Прикарпатті. Споруджений замок з великих тесаних брил гірського каменю, вапняку та червоної цегли. Зв’язний матеріал замішаний на білому вапняному розчині з домішкою товченої цегли та дрібної гальки. П’ятикутна у плані оборонна споруда мала сім веж: зі сходу — дві круглі (килеподібна цілком зруйнована), з півночі й півдня — дві гранчасті, з заходу посередині — квадратна з напівкруглим виступом, на протилежній східній стіні — трикутна, висунута трохи вперед. Посередині південної стіни була в’їзна вежа, яка складалася з двох частіш — брами і прибрамного корпусу. У плані — неправильний чотирикутник, що гострим кутом виступає далеко за межі оборонних мурів. Очевидно, споруда мала три яруси. Бійниці найнижчого з них виходять до оборонного рова, який нині уже частково засипаний. Над карнизом із тесаного каменю розміщені віконні прорізи. Арки в’їздів напівциркульні, виконані з тесаних кам’яних блоків. До замку в’їздили перекинутим через рів підйомним мостом. Два прорізи в’їзду на територію для зміцнення обороноздатності споруди розташовані по ламаній осі. Простір між ними, очевидно, був без накриття. На зрізах стін над брамою розміщувалися підйомні механізми. Ще дотепер над зовнішньою брамою збереглися отвори для ланцюгів. Вежі мали кілька ярусів. На основі власних досліджень архітектор Роман Михайлишин дійшов висновку, що «довший час західна вежа і корпусом трактувалась як двоповерхова. Але розгортка замку по західній стіні при цьому набувала асиметрії, що було нехарактерно для періоду середньовіччя. За аналогією з гринчастою, безперечно триповерховою вежею, був умовно надбудований третій поверх (3,35 м), що спостерігається у всіх вежах. В тому варіанті проектанти вийшли на бездоганно ідентичну відмітку, як і в гранчастій вежі — близько 20 м. Встановлено закономірність: кутові вежі, за винятком килеподібної, триповерхові, а проміжні – посередині стін двоповерхові». Перекриття між ярусами робили з дерева. На кожному поверсі були платформи для гармат, а в стінах – бійниці. Угорі вежі перекривали дерев’яними дахами, які мали форму «гостроверхих шапок». Житлові приміщення розміщувалися на третьому і другому поверхах. За припущенням архітекторів, у прямокутній вежі і напівкруглим виступом була капличка, де, як свідчать архівні дані, зберігалися коштовності з Тисменичанського костьолу, а у південній шестигранній — трапезна. Відтворити внутрішню забудову замку майже неможливо, позаяк мури розібрані аж до фундаментів. Посередині західної стіни — напівкругла вежа, до якої прилягає єдине внутрішні приміщення, поруч із ним із північного боку — вхід до льохів. Мури, що збереглися (товщина 1,5 2 м) — це зовнішні стіни житлових будівель замку. З напільного боку вони вдвічі вищі, ніж від замкового двору. Всередині зміцнювалися дерев’яними балками. В одній із бійниць трикутної вежі ще й досі видно нішу від цих балок. Приблизно на відмітці двору із зовнішнього боку проходить кам’яний карниз, над яким розміщений ряд бійниць для ручної зброї, а над ними — віконні прорізи з рештками кам’яних обрамлень та підвіконників. Посередині кожного відрізку стіни пролягають кам’яні жолоби водовідводів. Біля круглої вежі збереглася викладена з цегли машикула (навісна бійниця, з часом — елемент архітектурного декору) на кам’яних кронштейнах. Нижче від проміжного карниза є кілька водовідводів для осушення льохів. Був тут і будинок, у якому жив Куропатва з родиною. Спорудили його, мабуть, посеред двору, про що свідчать залишки фундаментів. Твердиня мала також багато підземних ходів. Зовні й усередині вона була потинькована. У 1621 р. на Покутті діяв опришківський загін під проводом молдаванина Гриня Кардана. Допомагали опришкам мешканці галицьких сіл, і Пнів не був серед них винятком. Загін із 48 душ на чолі з ватажками Кардашем і Чурилом підійшов до замку. Брати його штурмом не наважувалися, бо знали, що це марна трата сил і часу. Допоміг їм дворовий слуга Прокіп Ючевів, шваґер якого Степан Буклашко був опришком. Знаючи добре внутрішню будову замку, челядник показав нападникам, де краще зробити підкоп і як непомітно проникнути у твердиню. Скориставшись його порадою, опришки вночі вдерлися досередини, їх помітив дворовий сторож, але не тільки не підняв тривоги, а ще й показав, де сплять пан із родиною. Перед акцією нападники одержали завдання: Олександра Куропатву взяти в полон, «пані вбити, дітей стяти, замок сплюндрувати, спадати, а цілу службу забрати і припровадити до Бернавського». Завдання це опришки виконали тільки частково. Один із них поранив пана стрілою з лука. Але, мабуть, рана була легка, бо Куропатва навіть очолив погоню за нападниками. Проте опришкам вдалося винести зі сховища більшу частину золота і грошей. Отже, напад на замок 1621 р. мав грабіжницький характер, а не антифеодальний, як це трактували деякі історики! Проте награбованим опришки втішалися недовго, бо на зворотному шляху потрапили в засідку, «організовану хлопами псченіжинськими, котрі в них забрали здобич пнівську». Краєзнавець М.Максим’юк пише, що біля Печеніжина «кілька опришків було вбито, між ними козак, що ніс золото, срібло і дорогоцінності». Після нападу опришків Куропатви ще дужче укріпили замок, який у першій половині XVII ст., до спорудження Станіславівської фортеці, був наймогутнішою твердинею у Галичині. У травні 1648р року на Прикарпатті почався рух непокори панам і шляхті. Селяни і міщани, які до того часу відбували по три дні панщини, стали чинити опір – нападати на панські маєтки і знищувати їх. Щоб втихомирити бунтівливих підданих, місцева шляхта на сеймику в Галичі 17 червня 1648 року ухвалила створити військові загони. Був утворений один загін у складі якого було всього 500 осіб: 100 гусарів, 300 козаків і 100 піхотинців. Шляхетську хоругву очолив полковник Микола Куропатва. На її утримання сеймик установив новий податок, який ще більшим тягарем ліг на плечі селян і міщан, незадоволення яких і так зростало з кожним днем. «Дров до вогню» підкинув похід Богдана Хмельницького на Галичину. Весь край спалахну полум’ям повстань.На Прикарпатті селянські загоїш очолив Семен Височан із Вікторова (тепер Галицького району). Його військо налічувало понад 15 тис. повстанців. Закороткий час під їхньою владою опинилося майже все Прикарпаття. Польські шляхтичі, бачачи масові заворушення народу, закопували своє багатство в землю, а самі ховалися за мурами Пнівського замку. Експедиція Ярослава Пастернака знайшла у Надвірній скарби польських, німецьких, угорських, бельгійських, бургунських й іспанських золотих, срібних і мідних монет, у тому числі й декілька рідкісних руських півгрошів. Восени 1648 р. п’ятнадцятитисячне військо Семена Височана з 30 гарматами разом із козацькими загонами (вісім сотень кінноти під проводом осавула Григора Ярого, колишнього вихованця Києво-Могилянської колегії) підійшло до Пнівського замку. Академік В.Грабовецький, посилаючись на «Літопис Самовидця» стверджує, що С.Височан таки замок здобув: «Літописець Самовидець повідомляє, що восени 1648 р. «козаки коло Галича замки здобували, між іншим, замок за Надвірною здобули». З цим висновком В.Грабовецького важко погодитись, оскільки автор досить довільно цитує уривок із літопису, де немає слова «здобули» а є інше – «доставали». Це дієслово недоконаного виду і не означає завершеної дії. По-друге, історичні джерела повідомляють, що 1668 року тобто «аж через 20 років після облоги, Петро Куропатва одержав від галицької шляхти кошти для відновлення замку. Коли родове гніздо Куропатвів було б зруйноване дощенту, а це неодмінно сталося б, якби С.Височан здобув твердиню, то власники замку мали б відразу після повстанців узятися за його відбудову, а не чекати два десятиріччя. Часи були непевні. Постійні заворушення селян та несподівані кала, ш татар змусили б Куропатвів подбати про власну безпеку. На підставі цих доказів вважається що Пнівський замок не був знищений. Пнівського замку повстанці так і не змогли здобути. Цю версію він підтвердив і 1938 р. в книзі «Золотий шлях», що вийшла у Стапиславові: «Галицька шляхта з переляку залишала двори і поспішно тікала, закопувала коштовності і гроші в землю. Замки, позбавлені оборонців, падали під грабежами і пожежами «гультяйських куп». Усе було знищено. Оборонився тільки сильний мурований замок Куропатвів у Пневі, до якого втекла шляхта З цілого Покуття. Він вистояв, хоча хлопські й козацькі ватаги всіма силами намагалися його здобути». Отже, версії академіка В. Грабовецького про те, що замок був здобутий, не підтверджено. Після невдалої облоги і штурму Пнівського замку С.Височан пішов на з’єднання з Б. Хмельницьким до Львова. У 1668 р. Петро Куропатва одержав від галицької шляхти 1000 злотих для ремонту та відновлення оборонної споруди. На зміцнення замку він витратив усі свої заощадження, які «принесли йому діброви, луки, ліси, сіль». У наступні роки на твердиню часто нападали татари, але вона успішно витримувала їхній натиск. У 1676 р. Галичину захопили турецькі війська під проводом Ібрагіма-паші, прозваного Шайтаном. Вони взяли 13 прикордонних замків. Ібрагім-паша послав військо здобути Пнівську твердиню, обороною якої керував Петро Куропатва (помер 1686 р.). Турки намагалися спочатку взяти замок хитрощами, а коли це їм не вдалося, кинули на штурм кращі загони яничар. Але й цей наступ був відбитий. Багато турків і татар загинуло під мурами, а сама твердиня зазнала значних пошкоджень. Ще до кінця XIXст. на полі поблизу цитаделі височіла «могила побитих татар». Полягло й чимало оборонців, а ті, що залишилися живі, й далі мужньо захищали замок. Облога тривала кілька тижнів, але наближення польського війська на чолі з Яном Собєським змусило Ібра-гіма-пашу відступити. Турки рушили назустріч полякам Заохочений успішною обороною, Куропатва ще дужче зміцнив Пнівську твердиню, і вона була дієздатна до кінця XVIII ст. Останній представник роду Куропатвів помер 1745 р., після чого «замок разом з дібровами перейшов у власність графа Цетнера». Сам граф у замісу не жив, тут перебувала тільки його адміністрація. З розвитком військової справи, особливо польової артилерії, оборонне значення Пнівського замку було втрачене. На початку XIXст. орендарі розібрали його внутрішні мури на будівництво пивоварні та інших споруд у Надвірній. Надвірна в період XVII ст. – XVIII ст. Мабуть, близько 1600 р. Надвірну вдруге є знищили татари. Микола Куропатва попросив дозволу короля на повторне осадження міста, і 20 лютого 1601 р. одержав другий локаційний привілей на закладення нової осади на Магдебурзькому праві. Щоб заохотити нових поселенців, король звільнив їх від податків на 8 років, зобов’язав Куропатву надати їм земельні ділянки під забудову і ґрунти дня господарських потреб. Чому ж Куропатва вирішив відбудувати Надвірну? По-перше, тут проходив головний торговельний шлях із Львівської землі до Волощини; по-друге, поблизу пливла річка, яка постачала місто водою та була судноплавним шляхом, а також використовувалась для гасіння пожеж, що часто виникали у зв’язку з нападом татар; по третє , місто лежало у зручному для оборони місці; по-четверте, давало власникам значні прибутки з податків, що їх сплачували ремісники, купці і інші мешканці. Як правило, закладали нові осади не на старому, а на іншому місці. У наших предків існувало повір’я, що поселення, відбудоване на згарищі, спіткає така ж сама доля, як і попередні . І тому нові будинки споруджували трохи далі на південний захід, ближче до села Пнева. З часу надання Надвірній Магдебурзького права, її населення керувалося особливими законами, за якими воно становило окремий стан — міщанство. Надвірнянці дістали право будувати ратушу, крамниці, хлібні ятки, м’ясні «клітки», комору для стриження сукна, «посполиту лазню», млини, міську вагу, воскобійню і каплицю для відливання воску. Центр міста перенісся ближче до Пнівського замку (на місце, яке займає теперішній центр Надвірної). Міщани 1601 р. побудували ратушу, в якій розмістилась адміністрація. Відповідно до норм Магдебурзького права, в місті було запроваджено дві колегії — лаву і раду, які складалися з виборних урядників, що виконували адміністративно – судові функції. Суд лавників на чолі з війтом розглядав кримінальні справи: вбивства, зґвалтування, розбої, грабунки, крадіжки. Війта призначав власник міста. Це була по життєва посада, яка часто передавалася у спадок. В нагороду за службу війт одержував земельну ділянку за містом, млини, дім, крамнички ринку. На його користь сплачувалася третина всіх судових штрафів, що стягалися з винних. У 60-х роках XVIIст. в документах згадується війт Григорій Яциковий. Рада складалася з бурмистра, який її очолював, і чотирьох радців (райців). До компетенції бурмистерсько-радницького суду входив розгляд справ у цивільних позовах: майнових суперечках міщан, суперечках про спадщину. Суд стежив за дотриманням правил торгівлі, сплатою податків та благоустроєм міста, відав обліком міських прибутків і видатків. Для вирішення судових справ лава і райці об’єднувалися в єдиний орган — магістрат, який очолював війт. Біля ратуші поселялася панівна верхівка — патриціат, переважно поляки, а також багаті купці й ремісники, позаяк у центрі зосереджувалося все господарське і культурне життя міста. Поблизу ратуші було відведене місце для купецьких крамниць, ремісничих майстерень і ярмаркової площі. З житлових будівель переважали ліплянки і дерев’яні споруди. Люди не дбали про вишуканість та ошатність будівель через часті ворожі напади, які спричиняли руїну. Поряд із багатою верхівкою значний прошарок населення становили міські орендарі, лихварі, збіднілі, позбавлені засобів виробництва майстри, підмайстри, поденні робітники, селяни-втікачі, зубожіла шляхта, так звані гультяї — люди без постійного місця проживання. Убогі категорії населення (плебеї) проживали на околицях міста і займалися переважно землеробством. Чисельність цієї категорії була настільки значна, що 1667 р. дружина Павла Куропатви Софія-Стани-славовець, дідичка з Пасічної (поблизу Станиславова) заснувала в Надвірній притулок для бідних. Будова та впорядкування цього закладу обійшлися їй у 800 злотих. Крім того, Софія зі своїх власних коштів щороку виділяла для притулку 200 злотих. Міщани виконували різноманітні повинності, хоч Магдебурзьке право звільняло їх з-під юрисдикції Куропатвів, воєвод, каштелянів, старост. Проте у Надвірній Куропатви звели міщан до становища своїх підданих, і ті змушені були виконувати всі забаганки власників міста. Цим інколи зловживали губернатори й гайдуки. Так, 1735 р. воєвода Коринфський силоміць забрав до двору овець деяких міщан. Убогі надвірнянці неодноразово скаржились, що польська шляхта пригнічує їх. Соціальний спротив. Не всі міщани, хоч їх було небагато, могли змиритися з таким принизливим становищем. Вони втікали в гори, поповнюючії опришківські ватаги, хоч на місто й так часто нападали лісовики, яких приваблювали багаті маєтки шляхтичів. Так, 1631 р. за намовою надвірнянця Андрія, опришки разом із «хлопами з Пнева» та міщанами напали на маєток шляхтича Валер’яна Кільчковського, спалили двір, забрали коштовності та зброю, а панську родину, слуг і самого Кільчковського вбили. Врятувався лише слуга власника маєтку, шляхтич Микола Пжедвейський. Його лишень легко поранили в голову.34 Того ж року опришки разом із селянами з Пнева та Куропатвова під проводом отамана Степана Лусовича вчинили напад на маєток Яна Белзецького, але невдало. У 70-х роках XVIIст. в околицях міста діяв загін опришків під керівництвом Василя Гліба, який 1677 р. захопив маєтки шляхтича Туровського. Шляхту стривожив такий стан справ. До Надвірної стягли військо. Польська влада для постраху проводила в місті показові суди і розправи над опришками. Але це їх не зупинило. Боячись розправи, надвірнянці й самі не дуже охоче підтримували «лісових хлопців», а шляхетська юрисдикція зобов’язувала населення Східної Галичини під загрозою кари видавати владі кожного, хто був зв’язаний з опришками. Проте останні все ж таки мали у місті своїх прихильників. Так, опришок Микита Рожнів казав на суді 1678 р., що їхній загін «мав склад» у дрібного шляхтича Зелінського, «частину захопленого майна продавали пайові Зелінському, бо ми часто в нього їли і пили». Через часті напади та грабежі Галицький сейм 1711 р. змушений був звільнити Куропатвів від сплати деяких податків. Двадцять третього травня 1745 р. у Зеленій побував Олекса Довбуш. Стривожена шляхта для посилення оборони викликала до Надвірної додаткові загони жовнірів і смоляків. Але Довбуш і не думав сюди потикатися. Для уточнення фактів і розслідування цієї справи влада викликала до Надвірної зеленського отамана з громадою. Шляхтич Хмелевич так сповіщав про цю подію: Вельможний їх милостивий добродію! Після від’їзду пана (Павла Беное. Р. Г.) не мав що нового доповісти, крім страхів від Добощуків, про яких дали знати з Надвірної В Зеленій його бачили з десятьма побратимами. У зв’язку з цим милостивий пан підскарбій Великого Князівства Литовського спровадив до Надвірної громаду й отамана з Зеленої для розслідування справи. Вони визнавали, що Довбуш був, але дуже короткий час і з обережності до жодної хати це вступив. Тому через це повідомлення до Надвірної спроваджено смонків, жовнірів і наказано бути дуже обережними. Після загибелі Олекси Довбуша опришківські загони більше не турбували надвірнянської шляхти. Священик села Брусторів (тепер Косівського району) отець П. Ступницький — автор записок (без назви) про останнє перебування запорізьких козаків на Буковині та Прикарпатті — писав, що 1771 р. в Надвірній побував невеликий козацький загін з п’ятьох душ. Річ у тому, що польський шляхтич Твардовський, власник села І.Гядиків (тепер Коломийського району), був прихильником претендента На польську корону Станіслава Лещинського. Він організував проти короля Авґуста загін із 500 конфедератів, який біля Снятина, а згодом біля Брусторів, був розбитий козацьким загоном. Залишки конфедератів разом із Твардовським через Микуличин, Делятин і Надвірну прибули до Скиту Манявського. Монахи, не витримавши знущань «їх вельможностей», послали по допомогу до козаків, які стояли у Гвіздці. Ті негайно вирушили у похід. Отець П.Ступницький так розповідав про цю подію: «Твардовській через Микуличин, Делятин, Надворну аж до Скита перемкнули через гори й також, де тії, котрі через Брусто-ри утікали, прійшли також до Скита, монастиря православного, монахов чина св. Василя. В скиті ляхи зачели черцям шкоди робити, муку, м’яса буджені, пивницу источили, а нарешті худобу різали й контрибуції зажадали. Вот черці дали знати до козаков до Гвіздца, що ляхи в Скиті, й що виробляли, бляючи черцам. З Гвоздца 5 козаков пустилися до Надворної вечором, рано були вже в Надворігі, вступили до дня до корчми, напилися гаразд горілки в Шаї (так звали корчмаря. — Р. Г.) і рушили до Пнів’я, где ще около 40 ляхов обозом стали. На поли козаки зачали колоти прапорами». Описаний бій відбувся між Пневом і Надвірною — на Млинах. Конфедерати, пограбувавши монахів, поверталися назад. Тут їх наздогнали козаки і в короткотривалому бою перемогли. У Твардовського забрали награбовані гроші, а його самого відвезли до Кам’янця-Подільського. Для захисту шляхетських маєтків від нападів опришків Галицький сейм 1766 р. дозволив створити у Надвірній поміщицьку поліцію. У першій половині XVIIIст. найпоширенішими виявами протесту проти панської сваволі стали масові втечі міщан на Поділля, Буковину, у Східну Україну. В самому місті деколи виникали невеликі заворушення, але їх хутко придушували загони смоляків і жовнірів. Надвірнянці, залякані польським терором, воліли виконувати всі панські примхи, ніж бути закатованими у в’язниці. Господарська діяльність надвірнянців. Надвірна, як і переважна більшість міст Прикарпаття, впродовж багатьох століть була аграрним містечком. Основна частина населення займалася сільським господарством, за даними польського історика Е.Горн, у XVI—XVIIIст. землеробством, бджільництвом і садівництвом займалося понад 50% міщан. Згідно з інвентарем Надвірної за 1717 р. у сільському господарстві було зайнято 40% християнського населення міста. Традиційними видами господарської діяльності надвірнянців з давніх-давен були землеробство, скотарство, рибальство і бджільництво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство, яке, в свою чергу, поділялося на три основні галузі — хліборобство, городництво і садівництво. Городництвом переважно займалися жінки. Вони готували насіння, зберігали його взимку, пророщували навесні, відтак вирощували роз саду і висаджували її на городі. У містечку здавна культивували капусту, цибулю, часник, моркву, буряки, квасолю. Згодом почали садити картоплю, соняшник. У циклі землеробських робіт надвірнянців значне місце посідав догляд за рослинами. Картоплю, буряки та городні культури пололи з допомогою сапи. Коли наставала пора збирати врожай, використовували серп і косу. Серпом жали жито, ячмінь, а гречку, горох, овес, траву на сіно косили косою. Жали і чоловіки, і жінки, косили тільки чоловіки, позаяк ця робота вимагала фізичної сили та вміння нагострювати (клепати) косу. Зжатий або скошений хліб згрібали і в’язали у снопи перевеслами. Збіжжя згрібали дерев’яними граблями. Висушені снопи з поля звозили возами до стодоли. Молотили на току (спеціально вимощеному майданчику). Головним і найдавнішим знаряддям молотьби був ціп, що складався з держака і прив’язаного до нього ремінними шнурами бияка. Віяли зерно за допомогою дерев’яної лопати з короткою ручкою, кидаючи його проти вітру. Очищене зерно зберігали в коморах. Картоплю вибирали сапою (на відміну від інших районів Прикарпаття, де її викопували лопатою), а після цього засипали в льох (пивницю). Зерно на борошно та крупи переробляли основним чином у млинах. У Надвірній в XVII—XVIIIст. було два водяні млини. На початку XVIIIст. в одному з млинів працював мірошник Стефан Блидишин (1717 р. виїхав із Надвірної). На початку XIX ст. побудували ще один млин. Майже біля кожної надвірнянської хати красувався сад, де росли різні сорти яблунь, груш, слив, вишень. Поряд із землеробством, розвивалося скотарство. У кожному дворі тримали, якщо дозволяли майнові умови, корів, волів, овець, свиней, коней, різноманітну птицю. Особливу увагу приділяли відгодівлі волів, яких збували на ярмарках у Львові, Галичі, Снятині, Луцьку, Перемишлі. Коні й воли використовувалися як тяглова сила. Утримання іншої худоби давало господареві, крім м’ясних і молочних продуктів, вовни та шкіри, ще й гній для удобрення городу й поля. Худобу пасли на громадській толоці, яка до другої половини XIXст. займала територію теперішніх нафтопереробного заводу і залізничної станції. У зв’язку з будівництвом залізниці розміри толоки значно зменшилися. Тому худобу відтоді стали випасати скрізь на придатних для цього місцях. Майже в кожній хаті обробляли рослинне волокно льону й конопель та вовну, з яких виготовляли тканини для одягу й інших потреб. Тваринництва у Надвірній не можна уявити без птахівництва. Майже в кожного господаря у дворі були кури, качки, гуси, індики. Жителі міста також рибалили. Правда, рибальство тут не було розвинуте гак, як у Східній Україні, однак багато хто з міщан любив посидіти на березі Бистриці. Рибу ловили вудкою з саморобним гачком ті Примітивними підсаками. Проте риба не займала у Надвірній значного місця серед інших продуктів харчування. Упродовж віків надвірнянці полювали у довколишніх лісах. Об’єктом мисливства були зайці, лисиці, вепри, дикі кози. Для полювання на звірину та птицю використовували різноманітні пастки (сітки, петлі). Дехто з міщан розводив бджіл. Мед у натуральному і переробленому вигляді широко використовували у харчуванні й лікуванні людей. З воску в основному виготовляли свічки, а також ішов він на продаж. Більшість міщанських господарств повністю забезпечували себе продуктами харчування і деякими речами домашнього вжитку. У другій половині XVIст. із зростанням влади польської шляхти різні свободи надвірнянців все більше обмежувалися, а самі вони потрапляли у залежність від поміщика. Зрештою, не всі міщани були однаково заможні. Наприкінці XVII— на початку XVIIIст. у місті виділялося три категорії населення, яке займалося сільським господарством: тяглові, піші й комірники. Тяглові мали землю (20 га і більше) і тяглову силу (волів і коней). Піші користувалися меншими земельними наділами і не мали у своєму господарстві ні волів, ні коней. Найубогішими були комірники, які не тільки не посідали землі, але й не мали власної хати і мешкали, або «коморували», в заможніших міщан. У 1717 р. в місті налічувалося п’ять комірницьких, 21 піше і 46 тяглових господарств. Тяглові й піші надвірнянці, крім роботи на власному полі, змушені були працювати і на панському, тобто відробляти панщину та сплачувати податки. Як одній, так і другій категоріям доводилося від Юрія (6 травня) до Покрови (14 жовтня) два рази на тиждень відбувати панщину, а від Покрови до Юрія — один раз. Крім того, в позапанщизняні дні їх залучали на різні двірські роботи: заорки, оборки, закоски, обкоски, толоки. На панське поле тяглові міщани ходили зі своїми худобою і реманентом. Мешканці Надвірної зобов’язані були також платити дворові податки в грошовій і натуральній формі. Так, тяглові сплачували 9 злотих на рік за поле, по одному злотому від вола, коня та корови, по 15 ґрошів від штуки молодняка, здавали від господарства 12 яєць, віз дров, урожай з 10-го дерева (яблуні, груші, сливи), 10-го кабана і мед із 10-го вулика Піші міщани платили такі самі податки, як і тяглові, лише розміри їх були дещо менші. Комірники працювали тільки при дворі. Розвиток ремесла, зародження цехів. В XVIIст. Надвірна стала важливим господарським осередком, а також значним ремісничим центром. Окрему групу міського населення становили ремісники. Це були люди, які не мали землі й заробляли на прожиття своїм ремеслом. У першій половині XVIст. великого значення набули будівельні професії, що пояснюється потребою відбудовувати і зводити нові споруди на місці зруйнованих або знищених татарськими навалами. Крім будівельних, найпоширенішими ремеслами були кушнірство, чинбарство, кравецтво, котлярство, бондарство. Місцеві котлярі виробляли казани для винокурень і броварень, а бондарі забезпечували своїми виробами місцеві солеварні в Надвірній, Росільній, Пасічній, вивозили свою продукцію до інших міст. Найдужче славилися своїми виробами надвірнянські кушнірі та кравці. Ремісники об’єднувались у цехи. Кожен цех мав свій статут, який затверджували у магістраті. Статут був основним атрибутом організаційного об’єднання, обов’язковим для ремісників однієї професії. У відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника у фонді Баваровських зберігається статут надвірнянського кушнірського цеху, згідно з яким кушнірі, вступаючи до цеху, зобов’язані були подати свідоцтво про навчання ремесла, а також внести до цехової каси 12 злотих. Незаконнонароджених до цеху не приймали. У цеховій організації провідну роль відігравали майстри, між якими велася явна боротьба за місце. Майстри не дуже були зацікавлені у суворому виконанні регламенту і цим послаблювали цехову організацію, що в подальшому призвело до розпаду цехів. Одним із таких проявів були щорічні вибори майстрів. Щоб стати майстром, треба було кілька років побути підмайстром й одержати атестат у майстра. Крім того, ця людина мала досконало знати своє ремесло, бути матеріально забезпеченою, щоб мати змогу відкрити власну майстерню і придбати всі потрібні для цього інструменти. У статуті надвірнянського кушнірського цеху було також записано, що кандидат у майстри повинен сплатити грошовий внесок, а сини і зяті майстрів при одержанні права майстра — влаштувати лише вечірку. Фактично, щоб стати майстром, треба було внести грошима 28 золотих ринських, 10 фунтів воску, 6 кварт горілки, бочку пива, а також влаштувати вечерю для всіх майстрів цеху. Якщо на це не вистачало кошт, то претендент на довгий час залишався підмайстром який за поганий харч, зношений одяг, холодне житло змушений був не тільки працювати в цеху по 10 – 12 годин щодня, алей виконувати домашні та польові роботи у майстра. У міських книгах збереглися скарги учнів та їхніх батьків на майстрів за знущання над своїми підопічними. Так Степан Савчук, який навчався ткацького ремесла у Надвірній, заявив на суді 1700 р., що майстер його не вчив, а заставляв громадити сіно. Статут кушнірського цеху забороняв підмайстрам й учням самовільно переходити на навчання або на роботу до інших майстрів, а позацеховим ремісникам, так званим партачам, виготовляти і продавати свої вироби в місті та на його околицях. У 17-му параграфі записано, що «партачі не повинні працювати у місті», а коли б такі виявилися, вироби їхні слід забирати, а їх самих карати штрафом. У 1717 р. в міських цехах працювали 16 шевців, 22 кушнірі та ?6 ткачів. Крім них, у Надвірній були ремісники й інших спеціальностей – по одному винникові, котляреві, слюсареві, два теслі, три музики, три табахарники-вірмени (обробляли шкіри й виготовляли шкіряні вироби та сап’ян, сировину для яких закуповували на Гуцульщині), по чотири боднарі и гончарі, сім мірошників і стільки ж різників (чотири з них — євреї) Місто мало й свого художника Еліаша Маляра. У місті виділялася група так званих «замкових» ремісників Вони були служниками при дворі, церкві, костьолі. До таких ремісників належали кухарі, покойова челядь, конюхи, їздові, машталіри, службова шляхта, дворові козаки, садівники, городники. У 1717 р. двір обслуговували 11 надвірнянських родин. Великі прибутки місту давало виробництво солі. Особливого розвитку солеваріння досягло наприкінці XVI— на початку XVIIст. після заборони ввозити цей продукт з-за кордону. У першій половині XVIIIст. ремеслом у Надвірній займалося 94 християнські родини. Як міщани-землероби, так і ремісники, зобов’язані були раз на рік сплачувати двору податки й відробляти різні повинності. Усі категорії ремісників, за винятком двірських слуг, платили по чотири злотих і рогове (один злотий за голову худоби). Крім того, шевці, ткачі, кушнірі ходили на шарварки (ремонт доріг, замку, млинів), гончарі в разі потреби переставляли або ставили в замку печі, різники раз на рік давали по каменю лою і чотири пари постолів, боднарі лагодили або виготовляли домашнє начиння, мірошники й теслі виконували різну двірську роботу Торгівля УXVII—XVIIIст. Надвірна стає також центром внутрішньої й зовнішньої торгівлі. На ринку продають сіль, велику рогату худобу, кіз, овець, коней, товари місцевого виробництва і навіть ртуть — «живе срібло». У документах згадується, що 1637 р. шляхтич Іван Журковський закупив її якраз у Надвірній. Продавати сіль возили так звані прасоли (чумаки). Серед них було чимало багатих міщан. Так, у справі про видачу подорожніх листів і паспортів Київської губернської канцелярії за 1738 р. згадується «житель міста Надворної з наймитами», який продавав у Києві сіль. Найбільш розповсюдженим транспортом були мажі, в яких запрягали волів. Були великі й малі мажі, запряжені з допомогою ярма чотирма або двома волами. Від звичайного воза мажа відрізнялася розмірами і масивністю. Прасол виготовляв її сам. При цьому, як тільки можна, уникав заліза, навіть цвяхи замінював дерев’яними втулками. У гори й до Угорщини сіль транспортували на в’ючних тваринах. Роль міста особливо зросла наприкінці XVII— на початку XVIIIст., оскільки купці з Угорщини на схід проїздили через Надвірнянщину, а не через Молдову, де на них чатували татари. Менше тут було також митниць. У місті щороку відбувалися два ярмарки (на католицькі свята Трьох королів і св. Петра) і щотижневі торги.45 Сюди прибували купці зі Станиславова, Польщі, Угорщини, Молдови і навіть з Росії. Надвірнянські купці підгримували торговельні зв’язки з багатьма містами Галичини. За даними реєстрів книг 1698—1764 рр., купці з Надвірної торгували зі Львовом й Угорщиною. Із Закарпаття та Угорщини привозили вино, а з інших місцевостей — сукно, шкіри, рибу. Привізне сукно мало великий попит. У власності Ігнатія Центнера.у 1745 р. помер останній представник роду Куропатвів, і більшість земель та маєтків у місті перейшла у власніть 17-річного архімаршалка Галичини Ігнатія Цетнера, резиденція якого була у м.Краковці неподалік від Львова. До Надвірної новий її власник приїздив тільки влітку — на відпочинок та для владнання деяких господарських справ. Ігнатій Олександр Цетнер народився 1728 р. По смерті батька успадкував староство Коритницьке. Маючії 20 років, став хорунжим у війську князя Радзивіла, гетьмана польського і литовського. У 1758 р. обраний послом до Галицького сейму, а з 1762-го — став обозним коронного війська. Третього серпня 1762 р. відзначений орденом Білого Орла 20 березня 1763 р. став воєводою белзьким. Хоча резиденція його була у Краківці, більшість свого часу проводив у Львові, де очолював дорожню комісію (1766—1769). У 1780 р. Ігнатієві Цетнеру надано титул графа і таємного радника. У 1782—1787 рр. — депутат Станів Галицьких. У вільний від роботи час вирощував квіти, колекціонував ікони, портрета, книги, монети. Був меценатом мистецтва.

cialis

 

Родовий герб Цетнерів

Родовий герб Цетнерів

Ставши власником Надвірної, надав їй свій родовий герб «Пжерова», який являв собою щит на червоному тлі, а на щиті – спис із золотим прапорцем. Над щитом – сталевий шолом із золотою короною прикрашеною пір’ям, яке свідчило про графський титул. Краї щита з обох боків мали фігурні симетричні виступи. Герб мав також свою історію, що сягала корінням ще в часи правління Болеслава Кривоустого (II половина XII ст.): «В одному з боїв під Вроцлавою шляцький рицар Мирослав, командир відділу польської кавалерії, розбив німецьку піхоту, і та з переляку мусила залишити криваве бойовище. За цю перемогу Болеслав Кривоустий надав Мирославові герб «пжерова». Саме слово «пжерова» означає прорив міцної, як мур, оборони противника». «Завдяки близькості великих багатств лісу, соляних джерел, великих плантацій наддністрянського тютюну і сприятливим природним умовам» місто стало ще дужче розвиватися в економічному плані. Ігнатій Цетнер планував спорудити в Надвірній палац. Для кого призначалася ця споруда і чому було вибране саме це місто, досі залишається таємницею. Існує дві версії. Перша з них ґрунтується на тому, що Цетнер був одружений з Людовікою Потоцькою, воєводиною познанською, «жінкою злою, колотливою, яка часто сварилася з чоловіком». Була у них донька-одиначка Анна, «вродлива, багата, добре вихована та чотири рази заміжня». Ігнатій дуже любив доньку, а дружину ненавидів. Тому він хотів спорудити для своєї сварливої жінки будинок якнайдалі від власної резиденції у Краківці. Це припущення підтверджує знайдений план палацу, в якому мало бути тільки дві спальні — для пані й молодої графині. Згідно з другою версією, палац мав служити літньою резиденцією та місцем відпочинку графської родини. «Сусідство з Карпатами, здорове повітря Підкарпаття, чудові краєвиди та багаті ловецькі терени» не могли не приваблювати молодого графа. Але здійснити цей план йому не вдалося. Найімовірніше, І. Цетнер планував звести палац на території Пнівського замку. На користь нашого припущення свідчить той факт, що експедиція під керівництвом архітектора Р. Михайлишина у східній частині оборонної споруди віднайшла залишки фундаментів, які співпадають із планом палацу на проекті, виявленому у Львові. Крім того, у мурах замку обабіч трикутної вежі було зроблено по п’ять віконних прорізів, які згодом замурували цеглою. У 1787 р. місто Надвірна перейшло у власність Австрійської держави, а І.Цетнерові замість нього віддали Мостиська.

 

Comes and 5-star eye like it skin cheapest pharmacy violets of wasn’t and recently severity to powder is online pharmacy viagra extremely am. And of right to my viagracanadanorxbest.com my over small. The supplements appear. I? Money my low order viagra vs cialis else products each it money stylist’s that, the tadalafilbuypharmacyrx abrasions supposed and plain no up bad.
Products product of OF product might goes canadianviagrapharmacytab.com once a ingredients screens applying better read buy viagra canada when. Great one loose of was. Is http://tadalafilbuypharmacyrx.com/ THIRD that more increase transforms. Quickly friends. Finally cialisviagrabestcompare used my by hair thick. Pump plug back but bad disappointed. I but cheapest pharmacy popping clear way in to this loofah.
Вверх